Особливості розлучення. Життя заради дітей

Спочатку ви – подружжя,  вже  потім – батьки.

Якщо торкнутися теми взаємин у сім’ї, а зокрема розлучення то важливо усвідомити таку річ: з дитиною неможливо розлучитися, батьківство – на все життя, незважаючи на те, разом ви живете чи  окремо і скільки часу приділяєте  спілкуванню. Ви у житті можете не бути подружжям,  але батьками ви залишитися для дітей на все життя. Важливо не змішувати подружні і батьківські стосунки – це два різновиди  стосунків у родині. Те, що відбувається між вами як чоловіком і дружиною, не має стосуватися дітей, бо вони одразу все приймають на свій рахунок, ставлячи собі в провину сімейні негаразди. Отже, якщо батьки починають радитися з дитиною, розлучитися їм чи ні, або мама скаржиться, який поганий тато, чи ще гірше – запитує, чи не вийти їй заміж за іншого, дитина  з одного боку, відчуває свою провину за все, що відбувається, а з  іншого ж – вплутується у невластиві й незрозумілі дорослі стосунки, у яких їй пропонують стати на позицію одного з батьків, іншого ж визнати “поганим” Насправді ж, у таких ситуаціях дитина просто боїться втратити одного із батьків, кожного з яких любить однаково, бо їй ще важко розділяти подружній і батьківський рівні у відносинах. Тож розмови про подальшу долю шлюбу бажано вести за відсутності дітей. А якщо вже дійшло до розлучення, роз’ясніть своїм дітям,  що розлучаєтесь як чоловік і дружина, а як батьки завжди будете разом.

Для нормального розвитку дитині важливо знати, що в неї хороші обоє батьків. Тож, наприклад, коли мати постійно розповідає дочці, що її батько – поганий чоловік, дочка починає дивитися на тата маминими очима. Змішуючи з маминої “легкої” руки у своїй дитячій свідомості ролі чоловіка і батька, майбутня жінка вирішує, що оскільки тато – поганий чоловік, значить – він і поганий батько. Психологічно вона таким чином позбувається надійного батька. Ставши дорослими,  нерідко такі такі “безбатченки”, хай навіть і з повних сімей, у кожному чоловікові підсвідомо шукають для себе батька, що робить їхні подальші стосунки негармонійними.

Також міною уповільненої дії можна назвати усі дітоцентровані шлюби. Бо якщо люди одружилися, коли на світ мала з’явитися їхня дитина, чи співіснують, роблячи гарну міну при поганій грі “заради дітей”, то виходить, що тільки-но діти виростуть і підуть з дому, їм час розлучатися? Це на мою думку дуже травмуюче, як для дитини так і для подружжя, яке проіснувало лише прив’язаністю до дітей. Передчуваючи таку розв’язку, батьки намагаються якомога довше втримати дітей в родині. Наприклад, залякують труднощами самостійного життя, перебільшують важливість близькості до батьків. Мовляв, ніхто тебе не любитиме так, як ми, чужим людям ти не будеш потрібен чи потрібна. Таким чином формується залежна особистість, яка з перших же днів стикаючись з труднощами, повертатиметься у батьківський дім. Як бачимо, діти, котрі виросли у дітоорієнтованих родинах, за власну свободу немов би “відкуповуються” від власних батьків вже їхніми дітьми. Отже – розлучення дуже болісний процес, але це, так би мовити, та точка, після якої найстрашніше – позаду, з’являється надія на одужання.

Безрадісне, але “освячене” нібито високою ідеєю співіснування “заради дітей” – розтягнуте у часі нещастя всіх членів такої спільноти, яке прищеплює ген неблагополуччя навіть наступним поколінням. Бо відбувається воно на тлі взаємної нещирості, мішанини з хибними установками на позірну злагоду, заради якої нехтують справжніми почуттями, а потім і зовсім розучуються чути себе та один одного. У таких зовні нормальних родинах накопичується “внутрішній” борг дітей за пожертвуване їм щастя жити з обома нещасливими батьками.

Установка “Якби не ти” вважається найнебезпечнішою для маленької особистості і тягне за собою травму вже дорослої особистості. Коли дитина чує,  або відчуває: “якби не ти, ми би з твоїм батьком давно розлучилися”, вона це розуміє так:  якщо її не буде, батькам стане легше. Така самопожертва заради неї формує в дитині деструктивну установку, котра в крайньому разі може призвести навіть до спроби самогубства – щоб батькам було легше. Отож, шановні дорослі,  вирішуйте самі, що краще, в тому числі для дітей – зберігши взаємоповагу та психічне здоров’я усіх  вчасно розійтися, чи жити у неправді задля «міфічного» родинного спокою і фікції щасливої сім’ї. У будь-якому випадку, дитині буде краще залишитися з тим з батьків, який більше поважає іншого.

Як  же треба поводитися, щоб поява в сім’ї дітей не призводила (як зараз, на жаль, часто буває) до руйнування стосунків? Бажано пам’ятати, що подружжям ви стали раніше, ніж батьками. Батьківські обов’язки, як новий елемент у родинній системі, що з’явився пізніше, мають підпорядковуватися подружнім, бути, так би мовити, похідними від них. Тобто любов до дитини у здорових відносинах йде через любов до партнера. У нас же доволі поширеною є ситуація, коли дружина після появи дитини повністю концентрується на ній, чоловіку ж, який також намагається втрутитися у процес виховання, нерідко говориться, що він робить не те й не так. Отже, у мами з дитиною виникає нове спільне “ми”, а тато (він же колись – коханий чоловік), відчуває  власну непотрібність. Тому жінки не забувайте любити своїх чоловіків. Найбільш прийнятною для нащадків є така позиція батьків коли мати й батько кажуть дітям: виростеш – будеш гарною, як мама, або сильним, як батько. Не варто принижувати в очах дітей свого колишнього чоловіка чи дружину. Тобто на перше місце потрібно ставити себе як подружжя, а дітей любити,  як продовження одне одного. Так зберігається взаємна повага. Дитина не вплутується у доросле життя, натомість відчуває за собою міцну опору люблячих батьків.

Чомусь часто я зустрічаюся з такою тенденцією, що багато батьків впевнені, що розлучення зашкодить дитині набагато більше, ніж життя в родині, де давно немає любові і взаєморозуміння, а маму і тата вже нічого не пов’язує крім дитини …  Малюк стає свідком нескінченних сварок і взаємних докорів, заручником у родині, яка дотримуючись того, що вони пристойна сім’я мимоволі роблять власну дитину джерелом маніпуляцій та постійним козирем у розмовах приблизно такими словами: “Якщо б не дитина …” Нерідко у сім’ях вирішують продовжувати жити разом навіть тоді, коли “спалено всі мости” і нічого не залишилося від колишніх почуттів. Причин тому може бути декілька – це і спільно нажите майно, в тому числі, квартира,  або будинок, яке не так-то просто розділити, і негативний дитячий досвід одного, або обох, які самі колись пережили втрату відчуття стабільності та непорушності сімейних відносин, і почуття провини перед дитиною.  Однак якщо матеріальні проблеми все ж таки можливо вирішити, то психологічні причини, що змушують жити разом двох несумісних один з одним людей, часом утворюють той гордіїв вузол, розрубити який, здається, неможливим.
Як не дивно, найбільше розлучення бояться не ті з подружжя, в сімейних моделях яких розлучень ніколи, або майже ніколи, не було, а ті, чиї батьки були розлучені. Пам’ятаючи про свої важкі дитячі  переживання  пов’язаних з катастрофою у батьківській сім’ї ці люди з усіх сил намагаються не повторити батьківського сценарію. На жаль, незважаючи на це, частіше за все саме вони повторюють те, від чого намагаються втекти і самі виступають, часом несвідомо, ініціаторами розлучення.

Деякі батьки вважають, що єдиний прийнятний (як соціально, так і психологічно) варіант – це коли сім’я створюється заради народження і виховання дітей, а тому потрібно “нести цей хрест” до кінця, навіть тоді, коли він стає непомірно важкий, і спільне проживання не приносить задоволення ні одному з членів сім’ї (як не сумно, але в тому числі і дітям). Таке загострене, або спотворене почуття відповідальності породжує почуття провини у подружжя за будь-які дії, що ведуть до руйнування сім’ї навіть в тому випадку, якщо від цієї родини залишилася тільки назва.      

     «Благаю вас — не живіть заради дітей! Їм це не тільки не потрібно, їм це шкідливо… Скільки поламаних доль, розбитих сердець, образ і непорозумінь! Я бачу жінок, які відмовляються від усього в житті заради дітей. А потім я бачу тих дітей, заради яких від усього відмовлялися. Сумне це видовище… Автор таких слів  Ольга Валяєва.

Сам ці слова надихнули мене на те, щоб написати таку коротку статтю. В даній статті частково використовується досвід  психолога Олени Савинової.

Вже частково з практики та з  певних особистих спостережень я бачу, що  інколи ми приховуємо свої незнання побудови взаємин у сім’ї  тим, що аргументуємо це – та живу  заради дітей.  Коли дитина стає сенсом життя, це для неї надміру. Її немовби закривають  у кімнаті, де колись закінчиться повітря. Спершу так жити можна, але поступово дитина починає задихатися. Задихатись у такій любові й турботі. Гіперопіка це не здорово, навіть шкідливо. Доволі часто в роботі зустрічаю фразу  я б давно пішов/пішла  але в нас же діти. Люди продовжують грати щасливе подружжя, думаючи, що дитина ні про що не здогадується. А потім ці діти, заради яких двоє багато років псували один одному життя, несуть тягар вічного боргу, котрий неможливо віддати. Жертвувати власним життям, власними інтересами заради дітей не є правильним. Необхідно в житті шукати інші сенси. Жінки, Вам потрібно любити  своїх чоловіків. Чоловіки любіть своїх дружин. Діти виростуть, а чоловік чи дружина  залишиться з вами. Ви можете подати дітям приклад стосунків, щоб і їм захотілося сім’ї, дітей. А можете відбити бажання, якщо будете зациклюватися на проблемах дітей, ігноруючи  особисті потреби, як  подружжя.

Любіть себе, дорогі жінки!. Не забувайте про себе у гонитві  за дитячим щастям. Не відмовляйте собі у платті та інших задоволеннях чи захопленнях.

Дайте вашим дітям змогу жити й дихати. Тоді вони зможуть рости і розвиватися так, як їм відведено долею. Наша роль, як батьків, проста: вчасно поливати, не заступати їм сонце, оберігати від шкідників. А далі дитина, як квітка, вже сама впорається і проявить усе найкраще, що в ній уже закладене вами.

Якщо у вас виникли труднощі, чи є необхідність поговорити звертайтеся до наших психологів. Центру психологічних послуг радо чекає на Вас.

З любов’ю та тутботою психолог Центру “Щаслива сім’я  Оксана Крутоголова.